Образ Мавки у феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки. Феєрія “Лісова пісня” Лесі Українки — чудовий здобуток так званого “срібного віку”. Твір було закінчено у 1911 році. Ті часи були розквітом поезії, епохою літературних експериментів, великого оновлення поетичного слова. Леся Українки змогла вплести справжню перлину до мережива літературні Феєрія “Лісова пісня” вважається найвищим досягненням у літературній спадщині поетеси.

Центральний образ феєрії — Мавка, лісове породження, частинка природи, і схожа на людину, і не схожа. Вона нагадує Ундіну з однойменної балади В. Жуковського, написаної на сто років раніше. Обидві кохають смертну людину, обидиі гинуть від зради. Але для Ундіни кінець — помста, вона “уплакує” невірного коханця. Мавка ж далека від проклять І помсти, вона втілює ідеал гармонійної душі, пов’язаної з природою, що з іншого боку обертається зв’язком з вічними цінностями людства — гідністю, вірністю, ніжністю, коханням. ЦІ риси у характері Мавки поетеса відчуває природними, притаманними людям, тому й вічними, як сама природа.

Захопившись людським життям, зачарована обіцянкою “парування навіки”, Мавка легко переходить до життя людського. Навіть те, що людям часто-густо здається неволею, прокляттям, наслідком первинного гріха — важка робота — у Мавки, нероздільної з природою, стає красою. Худоба під її наглядом дає “більш набілу”, нивка, що її обробляє Мавка, родить більше, ніж коли, ліс радо віддає їй свої скарби, бо Мавка ніколи не візьме зайвого, і тільки людська жадоба губить ці гармонійні відносини.

Мавка невмируща, бо має той вогонь у серці, що “не вмирає”. Вона знає це, знає, що буде “вічно жити”, як первісна, незаймана природа. Сила її — у коханні, єдності з всесвітом, у тому, що вона відчуває себе його палаючою часткою.