Підтекстовий викривальний пафос. Закони існування людського суспільства настільки складні та супе­речливі, що часто здаються нам абсурдними. Загострене відчуття цієї абсурдності буття лягло в основу цілого модерністського літературного напряму — екзистенціоналізму, що базувався на концепціях одно­йменної філософії, найвідомішими представниками якого були Камю та Сартр. Екзистенціоналізм висвітлював роль людини як метафізич­ної, а не лише соціальної істоти, погляд на особистість із цього ракурсу дозволяв торкатися оминутих представниками чистого реалізму сутно- стей. Не випадково головним різновидом літературних творів цього напряму стала сучасна притча. До цього жанру звертається й українсь­кий письменник Валерій Шевчук. Але його роман-притча «На полі смиренному…» попри близькість до екзистенціоналістської прози, має свої відмінності: автор намагається дати й раціональне пояснення аб­сурдним подіям, природі та витокам тоталітаризму.

Сюжетно роман присвячений життю монастиря. У Шевчука були причини обрати його за модель тоталітарного суспільства, бо регламен­тація чернечого життя була дуже схожою на устрій тоталітарних дер­жав XX сторіччя. «Ідейна» (у цьому випадку — релігійно-ідейна) примусова одноманітність, доповнена відвертим лицемірством, часом — неприродність вимог як ідейного, так і фізіологічного плану, жорсткі правила з чіткою ієрархічністю підкорення, навіть наявність свого роду одностроїв — усе це можна спостерігати у будь-якій системі тоталітар­ного типу. Головна ідея береться хороша, приваблива для звичайних людей, але результат її втілення стає протилежністю вихідним заса­дам. При нацизмі любов до своєї нації перетворюється на намагання знищити усіх інших, розмови про рівність і братерство комуністичної іделогії — на зведення усіх людей до ролі «ґвинтиків». Але категорії «Бога» і «диявола» завжди були синонімами категорій «добра» і «зла» у найзагальнішому значенні, тому підмінювання одного іншим у релі­гійних закладах є найбільш яскравою. Це й досліджується в романі В. Шевчука.

Отже, теоретично будь-який монастир — це місце перебування й життя людей, що вирішили присвятити себе, своє життя служінню Богові. Головний герой Шевчука (від імені якого ведеться розповідь) пояснює свій прихід туди тим, що він «не міг знайти у світі доброго місця, надто боліли мені болі світові і надто переймався я ними». За його твердженням, таких людей було чимало: при душевному неспокої й конфлікті з дійсністю багато хто шукає виходу в служінні певній ідеї. Але саме тут і починається суперечка між ідейно задекларованим і реальним: автор наводить кілька прикладів доль людей, що знайшли замість втіхи дещо протилежне. Втрачає усе майно ошуканий Василем Федот, зраджує своє кохання Іоанн. Та найгірше для них не самі втра­ти — усвідомлення хибності обраного шляху й марності своїх жертв.

Федоту про необхідність доброчинності твердив весь час майже ма­ніакальний користолюбець і заздрісник Василь. «З малих літ мені пек­ло, що один у молоці купається, а інший лікті кусає», — зізнається він Федоту, й трохи далі уточнює: «Яка це втіха, подумав, зробити цього багатого голим». Пізніше, коли Федір-Федот знаходить скарб, Василь із заздрощів нацьковує на нього князя. На що схожа ця логіка? На більшовицьке тлумачення рівності: хай і собі не отримати, але не до­зволити комусь жити краще за себе.

Ще відвертіше викривають протилежність «офіційної ідеології» справжній вірі два інших епізоди: історія Іоанна, якого підбурили зрек­тися кохання під виглядом необхідності боротьби із пристрастями, та історія Ісакія. У них прямо протиставляється Бог і офіційні уявлення про Бога. «Хто ж бо життя творить, той неодмінно любов сіє, відтак і благословенний стає, а хто ненависть сіє, у шаті він князівській, чи чернечій — диявол у ньому». Ісакій дістає унікальну можливість по­спілкуватися із самим Господом, та саме від нього чує: «Заради сліпої облуди віддав ти свою силу». Далі виявляється, що Боже Одкровення зовсім не потрібне «служителям Бога» в особі ігумена та інших керів­ників. Не язичники чи турки змушують Ісакія зректися своєї віри — ті, хто теоретично мав би слідкувати саме за її дотриманням, бо для них «святою правдою може вважатися те, що служить славі нашого монастиря. Коли ж заради неслави воно пишеться, то лихі вигадки це і наклеп». То ж навіть і слова Бога, на їхню думку, теж свого роду «наклеп», і Лаврентій з бичем (невипадковий тезка Берії) вибиває з Ісакія брехливе зречення. Не вистачило сил в Ісакія протистояти тиску, лише під виглядом юродивого продовжує він нишком казати правду. Майже так само зрікається свого покликання і головний ге­рой, сумно зізнаючись: «Кожен із нас занадто улягає обставинам, через що легко може зрадити й спаплюжити брата задля тимчасового спасін­ня». Він вирішує просто тихо чинити добрі справи, але не повставати проти існуючої сили в світі, де «вимагається тільки одне: податися, пригнутися і розм’якшіти — усі поспівчувають тобі». Але ж, як дово­дила історія, це для більшості теж не було рятунком: за часів сталін- щини тих, хто каявся, розстрілювали так само, як і тих, хто намагався опиратися й зберігати власну гідність.

Саме після цього епізоду він пояснює своє рішення світоглядною концепцією можливої природності прагнення людей до такого існуван­ня: «Уподіблення — ось що збиває людей у громади […] Через це одна­кову одежу вдягають і однакові намагаються висловлювати думки».

З цим можна погоджуватися або не погоджуватися, але важко не оцінити необхідність знайти відповідь на питання: чому саме виник то­талітаризм як явище. Хоча б для того, щоб знати, як протистояти йому. Це й робить роман-притчу Шевчука таким актуальним і цікавим.