Повісті «Талант» передує епіграф — слова з газетної хроніки, які скупо сповіщають про загибель «церковної хористки з романтичного припинення» Здається, автор мав намір розкрити, що саме ховається за цими рядками насправді. Відтак з’явилася повість про талант і долю Тетяни, про долю сільських учителів.

Роздуми про долю талановитої людини з народу і Тетяна, і ліричний герой повісті, від імені якого ведеться розповідь, і Андрій Маркович, старший учитель, мали жвавий розум і талант учителя. Усі вони мріяли скласти іспити до університету. Цьому присвячена була кожна вільна хвилина, це єднало їх, вони були підтримкою один для одного. їм нелегко було домогтися мети, адже вони були з простого народу, мусили заробляти собі на хліб.

Андрій говорив: «Часом глянеш, які нам ставлять мури на тому шляху, то іноді одчай візьме. І хочеться піти туди, стати під брамою університету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди…» Робота в школі була важка, та це їх не лякало, вони звикли до роботи. А от до чого не можна було звикнути, то це до зухвалого ставлення начальства, недбальства до шкіл, які часто стояли з проваленим дахом, з поламаними меблями. І герой тоскно міркує: «Знову попи, урядники, горілка, гризота, безпоряддя?» Оце і є саме та причина, яка губить талант. Тетяна вміла добре співати, і коли приїжджі пани влаштовували театр, радо захопилася ним. Вона щиро вірила обіцянкам пані влаштувати її на навчання, а паничеві довірила дівоче кохання. Та саме таланту людяності забракло цим людям, які просто влаштували собі літні розваги на деякий час. Не пожаліли Тетяну. Покинута, принижена, вона ледь не наклала було на себе руки, та вистояла, пережила. Чи думала ота пані про відповідальність за долю акторів з народу, яких зібрала звідусіль? Ні. Адже це люди не її кола, то чого ж перейматися! Але ж це злодійство — вкрасти у людини віру, зламати долю. Проте народ мовчав: сама, мовляв, винна, бо повірила панам. Але коли нарешті Тетяна оговталась і на свято заспівала у церкві на повний голос, і від того співу «в церкві виднішало, ясніло, ніби відтуляли в ній вікна». Сила її таланту вражала людей, проте це роздратувало отця Василя, який звелів їй замовкнути. Таке брутальне поводження змусило людей заговорити. Вони висловили свій осуд священику, який забув свій обов’язок — нести любов і прощення. Та було вже пізно: вибігши з церкви, принижена дівчина наклала на себе руки.

Про що ж розмірковує С. Васильченко у повісті з виразною назвою «Талант»? Про те, що життя прожити так непросто, а надто якщо маєш талант. Та, мабуть, усім нам для життя потрібен один талант — талант людяності.