Трагедія занапащеного життя. Видатний український письменник Олесь Гончар, аналізу­ючи творчість Степана Васильченка, зазначив: “Талант мужрості і талант співчуття, без яких не буває справжнього пись­менника, вищою мірою був притаманний цій людині, виявля­ючись і в творчості Васильченка, і в його життєвих вчинках”. Це чудові слова до життєпису автора повісті “Талант”. Сте­пан Васильченко завжди відстоював власні гуманістичні принципи, власні погляди на призначення літератури взагалі. Прискіпливі критики не раз дошкуляли письменникові своїми заполітизованими несправедливими судженнями. З їх точки зору, Васильченко, переживши революцію і громадянську війну, не мав права писати про тих же селян, про вчителів та дітей» про споконвічне жагуче прагнення народу до світла й щастя,

У своїх автобіографічних записках Степан Васильченко признавався в тому, що для творчості свідомо брав сюжети з близького йому життя. Саме навколишня дійсність зробила­ся для письменника живлющим джерелом творчості. А най­більша правда полягала в тому, що українська молодь і діти продовжували виростати в темряві та невігластві, не маючи вільного доступу до культури й освіти. Степан Васильченко вчителював по українських селах і багато зустрічав здібних нащадків роду, молодих співачок, чудових скрипалів і взагалі людей із щирим потягом до мистецтва й науки. Ці невеселі враження лягли в основу повісті “Талант”.

У центрі повісті — доля молодої сільської вчительки Тетя­ни, Ця дівчина, обдарована від природи чарівної краси голо­сом та неабиякими артистичними здібностями, поривається до освіти, знань, простору творчості. Образ Тетяни є одним з най- довершеніших жіночих образів у творчості Степана Василь­ченка. У ньому якнайповніше та якнайпереконливіше роз­криваються кращі риси українського народного характеру. Дівчина сповнена жаги прекрасного, надій і сподівань. Вона прагне принести користь своєму рідному народові. Крім того, Тетяна роботяща, веселої вдачі й доброї душі дівчина, скромна, сором’язлива. Тетяна усвідомлює свою талановитість, але це лише додає їй почуття власної гідності, а також відповідаль­ності перед людьми. До свого таланту дівчина ставиться дуже спокійно: вона не збирається продавати його ні за гроші, ані за славу. Тетяна урочисто каже: “Дано мені малісіньку іскорку святую… і освітила вона моє життя біднеє… Та хай же погас­не краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й тем­ної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу”. Автор зазначає, що під час цього монологу Тетяна звела руки до неба, як дитина. Це є важливою деталлю, яка характеризує щиру вдачу дівчини. Але ж романтичне світосприймання пере­важало: Тетяна не вміла тверезо оцінити жорстоку реальність.

Важким був перший удар долі. Стара поміщиця розігнала театр. До того ж, хтось розпустив по селу брудні чутки. Ці події тяжко пригнітили душу Тетяни. Васильченко звертає особли­ву увагу на те, як змінилася дівчина; “Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить горо­дами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сіренька…” Так життя жорстоко розправилося з дівчиною. Зовсім недавно очі Тетяни сяяли творчим натхненням, вона була жвавою та веселою. А тепер перед дівчиною постають зовсім інші питання. “Чого дожидати? Нащо жити?” — запи­тує вона. Нарешті Тетяна, в якої вбили навіть саме бажання жити, наважується на самогубство, і це їй вдається.

Образ головної героїні повісті Степана Васильченка “Та­лант” слід сприймати узагальнено. Головною проблемою тво­ру є трагічна доля таланту з народу. Письменник засуджує байдуже, або й просто злочинне ставлення суспільства до об­дарованої української молоді, до народної освіти. Фінал повісті “Талант” трагічний, твір викликає в читача глибокий смуток. Але завдяки майстерності Степана Васильченка десь поряд з цим почуттям залишається надія. Адже народ, який пород­жує дітей з божою іскрою в душі, повинен мати дійсно неви­черпні духовні сили.