“Україно моя, Україно,

Я для тебе на світі живу”

Кожен із нас чув, як таємничо шепотить трава, як сюрчать коники. Кожен чув, як ніжно співає вивільга, як кує зозуля. Саме про це вірші відомого українського поета Дмитра Пав­личка.

ІЦе хлопцем майбутній поет милувався краєвидами рідного се ла, в якому мальовничо розкидані білі хатки, оточені рясни­ми садками.

Тим я .таю кожну стежку.

Кожен камінець.

Там узяв я пісню в серце Із людських сердець.

Духмяно пахнуть квіти, трави, розігріта сонцем земля. Барви й звуки зливаються в одну ніжну мелодію. Це чудо зачіпає потаємні струни душі.

Поет був у захваті від щирості й доброзичливості мешканців рідного Прикарпаття. Дмитрові Павличку подобалося, що його односельці гостинно зустрічають і знайомих, і незнайомих:

Хто б не йшов, хто б не їхав По дорогах кременистих

Через прикарпатські села —

Всіх вітають словом тут.

У поезії “У дитячому серці жила Україна” Дмитро Пав- личко згадує веселі й журні пісні матері. Не раз доводилося поетові за українську мову “ставати на коліна”. Адже Пав- личко вчився в польській школі, де суворо заборонялося спілку­ватися рідною українською мовою. Польська шляхта нама­галася знищити в нашому народові розуміння того, що він є рівноправною слов’янською нацією.

Непокривлену душу хотіли зламати,

Та ламалися тільки болючі киї,

Наді мною ночами відплакала мати,

Я не зрікся ні мови, ні пісні її.

Якими б покараннями не загрожували, поет не відмовляв­ся від рідного слова. Навіть тоді, коли від злиденного не­людського життя померла мати, Дмитро Павличко не вважав себе самотнім. Поет відчував щиру материнську підтримку та допомогу рідної України, яку він безмежно любив. Дмитро Павличко каже:

Та не був ні хвилини в житті сиротою,

Бо вела мене далі Вкраїна моя.

Весь поетичний набуток Дмитра Павличка можна вважа­ти уславленням рідної землі, українського народу.