Українське село 20-х років. Скільки йому було присвячено творів нашими видатними письменниками і поетами; скільки йому довелося винести! І з п’єс Миколи Кулі­ша постає переді мною воно, розп’яте голодом, здичав­іле, жебрацьке; село, де, як і завжди, йде боротьба між багатіями та бідняками. Останні вірять,

що прийшов нарешті їх час, що доля усміхнулася до них, що чекає їх комуна або колгосп, які дадуть їм те, про що вони мріяли — землю і владу. Але чи це справді так?

Якщо розглядати село 20-х років, то треба неодм­інно зупинитися на п’єсі «97». Дев’яносто сім неза­можників стають символом непохитності, вірності ідеалам комуни. Але чи потрібні були ці ідеали, коли «варити он нічого! Голод заходить!»? Це гово­рить дружина Стоножки — Ганна. І ніби вторять їй голоси і Орини, яка каже Огирю про хліб: «Хоч понюхати дайте, а то ж усе сніг та сніг»; і самого Стоножки: «Світ в очах отак хилиться, крутить­ся… Запоморочилось у голові так, що іноді не знаю, де я й що мені робиться». Кожен день в селі хтось помирає або при смерті. Бо йде голод, страшний го­лод: українське село віддало увесь хліб, до останнь­ого зернятка, в той час як самому нічого їсти. А що ж робити, коли прийшла така вказівка? Адже мог­ло бути ще гірше…

На селі йде боротьба між багатіями та бідняка­ми. Найбільш активними стають незаможники

Мусій Копистка та його жінка Параска, Сергій Смик, Вася, дід Юхим — це люди, які все своє життя пра­цювали не покладаючи рук, але й зараз нічого не мають. Тільки, можливо, повагу серед таких, як і самі. Але вони вірять в ту справу, яку роблять, вірять до останнього, як Мусій Копистка, який в най­страшніші дні бере на себе важкий обов’язок очо­лювати «ревком» і не здається навіть перед за­грозою Смерті. Яка чесна і благородна людина! Хоч і темна.

Більшість незаможників з п’єси не витримало голоду, померло, бо голод справді душив селянство. До того навіть доходило, що з’явилися людоїди — Орина, Ларивон. Каже божевільна від голоду Ори- на, що їла власних дітей, мертвих, бо їстоньки дуже хотілося. Це жах, від якого стигне кров у жилах! Чи можна знайти виправдання тій політиці, яка проводилася щодо українського села у 20-х ро­ках? Ні, ніколи.

Мало того, що забрали увесь хліб, мало того, що вже людоїди з’явилися, так ще і вилучають церков­не майно. Але ж церква — це єдине, що залишилося у селян, це їхня духовність, душа. Виявляється, що забрали все, що тільки можна забрати, розтоптали людську душу. Є тільки єдина надія, що хліб таки привезуть. На щастя, в останню хвилину перед страшним самосудом вона справдилася…

Своєрідним продовженням драми «97» є п’єса «Комуна в степах». Герої її вирішують питання: бути чи не бути комуні. Знову ми бачимо представ­ників різних класів, знову йде боротьба і ллється кров. Багатій Вишиваний вбиває з «обріза» Химу — дівчину-комунарку. Але йому не вдалося уникнути правосуддя — його відправляють у район. Злочин­ця покарано, проте і неясно, чи буде жити комуна далі, адже і зараз «тікають з комуни», і зараз це «не сад соціалізму, а сад сухих досад». Але герої-кому- нари Яків, Лавро, Лука вірять, що вона виживе. Це стверджує і повновладний господар, голова комуни Лавро: «Комуну ми збудуємо! Час і життя та діло наше ще тільки починаються…» Але чи закінчать­ся так, як думалось, адже так багато чого довелося витримати українському селу?

І ось вже організуються колгоспи. Звісно, цей час не обійшла класова боротьба, є тут і свої супереч­ності, навіть в одній родині. Колишній бідняк Ро­ман мовби приймає владу, а між тим не хоче всту­пати до колгоспу, говорячи: «Більшого мені й не треба…» І сини його різняться між собою: один мріє розбагатіти, а другий стає двадцятип’ятитисячником.

Що ж відбувається на селі, чи зможе воно вижи­ти, стати на ноги? Важко знайти відповідь на це пи­тання. Між тим, на мій погляд, Микола Куліш з надією дивиться в майбутнє, хоч і просвічує крізь надію сум. Адже шлях українського села завжди був дуже нелегким…